"Я уявляла цю жінку і уявляла, що вона також думає про мене. Якщо ти тут, читаєш це і знаєш це, то так, я тут, така ж дивна як ти", – свого часу писала Фріда Кало. Ми ж завершуємо третій сезон подкасту "Ночі Дівочі" розмовою із дівчиною у війську, аби вкотре підкреслити - цивільні чи на фронті - ми всі одне. Анастасія Шевченко, яку ми також знаємо під творчим псевдонімом Стасік - дівчина, яку як раз побачив - не забути. Яскрава зовнішність: коротка їжакувата стрижка та бездонні очі, беззаперечна харизма та творчий талант, а також сміливість - транслювати суспільству ті слова, що для багатьох можуть бути складними чи страшними, - такою Стасік здається на перший погляд. Її "Герої вмирають" та "Колискова для ворога" вже точно вписані в історію нашого протястояння - як символи, як відповіді, як констатація реальності. Однак сама Анастасія, попри моноліт образів і меседжів, які транслює - тендітна та крихка. З діагностованою давніше клінічною депресією, борючись із фізичними дискомфортами, вона продовжує виконувати завдання на передовій, і визнає, що їй теж часто буває страшно. Наша бесіда вийшла справді дівочою: ми говоримо про доростання, в тому числі і до себе справжніх, як це бути пацанкою, але почати вірити в сестринство, про вірність собі, якою не жертвуєш навіть заради майже казкових шейхів, про своєчасність зустрічей і розставань, про тіло, його прийняття, а заодно - і всіх себе; бо інших нам не дано, бо ми в себе одні. Фінальний епізод третього сезону - спраглий ковток справжності посеред такого непростого літа.

"Намисто - не тісто, в печі не спечеш", казали віддавна українці і хто-хто як не ювелірна дизейнерка Валерія Гузема знає це краще. Засновуючи 8 років тому свою справу, Guzema Fine Jewelry, Лера спочатку все робила сама: відмальовувала дизайни, контролювала виробництво, фотографувала рекламу, пакувала і навіть доставляла власноруч. Мабуть, саме та абсолютна відданість і привели її до успіху. Втім, усвідомлення успіху і того, що хобі вже стало бізнесом прийшло до неї із відповідальністю - за колег, працівників, а з початком війни - і за державу. Ззовні спокійна, дуже рівна і немов зіткана з повітря Валерія Гузема насправді має стійкий характер, готова проявляти емоції і відстоювати себе, а часом навіть гримнути і розбити в запалі пару тарілок. Каже, одна із власних мудростей - не приймати надто поспішних рішень, а одне із побажань - приймати себе. З Лерою говоримо про те, наскільки важливим є постійне розширення горизонтів, про звʼязок бізнесу, суспільства та політики, про межі між приватним і публічним, як легко судити інших і про прикраси як маркер власних досягнень. Епізод променіє оптимізмом, як коштовність на сонці.

"І межі немає - лише кордон і мета, невловимо близька і гостра, така висока й проста". Ці рядки поезії Катерини Калитко стали епіграфом до кураторського есею фокус-теми "Життя на межі" ХІІ Книжкового Арсеналу. Співкураторка фестивалю та співавторка есею Тетяна Огаркова - наша гостя. Танин голос і манеру аргументації багато хто впізнає із Культ: подкасту - проекту, який вона (як і багато інших) реалізовує у творчому тандемі зі своїм чоловіком, філософом Володимиром Єрмоленком. Також разом вони стали співкураторами КА, відтак у нашій розмові ми говоримо про межі всередині нас та назовні, про межу людського болю, між сміливістю та ухилянтством, про порушення особистих меж і кордонів, які стали повсюдними, бо агресія, бо війна. Утім, навіть на важкі теми Тетяна говорить з такою енергією та переконанням в голосі, що в її слова неодмінно хочеться вірити. Самою Танею теж хочеться надихатися: поєднувати активну інтелектуальну роботу, працю в Українському кризовому медіа-центрі, записи подкастів, подорожі на Схід і Південь, культурні місії закордон, кураторство, сімейне партнерство, виховання трьох доньок, а також догляд за улюбленим газоном - здається, що у цієї жінки в кишені є магічний часоворот і вона встигає все. А звідки снага, хочеться спитати? І тут мені на думку спадає порівняння із дзиґою - тримається, бо крутиться! Епізод, записаний під липами, гамір і поспіх дуже влучно передають атмосферу Книжкового Арсеналу.

"Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не почуватимуся вдома, але ніколи, думаю, я не почуватимуся безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене... я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях". Розмовляючи із Соломією Мельник в один із вечорів на київській кухні ми згадуємо якраз цитованого вище Ремарка. З початком повномасштабного вторгнення Dakh Daughters, фрік-кабаре, частиною якого є Соля, виїхали до Франції. Відтоді Нормандія стала для неї базою, а ми міркуємо вголос про дім і прихисток, про страшну фрагментованість нашої реальності, і як на цих контрастах угледіти красу життя. Говоримо про малих і великих людей, українців, митців і музикантів; про "Червону Руту" - місце витоку сучасної української музики, легендарний фестиваль, засновником якого був Солі батько, Тарас Мельник і його спадок. Завдяки нашій розмові із Солею ви дізнаєтеся про нюанси політичної ситуації у Франції, замислитеся над тим, чи варто встрягати в інтернет-срачі, поностальгуєте за "Червоною Рутою" та музикою 90-х, дізнаєтеся, чи поїдуть Dakh Daughters на Євробачення, що таке музика як покликання, справа життя і професія; хто такий Котарбінський і де його шукати в Києві, а також про впертість як запоруку досягнення успіху, і сміливість обирати себе як ознаку дорослішання. Ідеальна бесіда київського культурного надвечірʼя!

"...метафори, якими ми описуємо жіночий шлях до влади - "торувати", "виборювати собі місце", "розбивати скляну стелю", - всіляко підреслюють одне: коли йдеться про владу, жінки досі не на своїй території". Мабуть, кожна дівчина, певною мірою, але має досвід-підтвердження цих слів із маніфесту британської дослідниці Мері Берд "Жінки та влада", який переклала наша гостя Юлія Криваль. Лінгвістка та передкладачка за освітою, Юля обіймає посаду директорки з діджитал-маркетингу однієї із найбільших ІТ-компаній України. До цієї позиції вона зростала 10 років, однак попри наполегливу працю, досі не може до кінця присвоїти собі досягнення, так як це вміють чоловіки. Юля каже: "не дозволяю тайтлу заходити поперед себе в двері", однак вірить, що рівності можна домогтися, змінюючи світ довкола. Тому і взялася за переклад сучасного феміністичного маніфесту, у вільний від роботи час. З Юлею говоримо на розмаїті теми: у про стан ІТ-індустрії в Україні та світі, про те, що "не все пропало", але й маркетинг усе не врятує, про роль стереотипів та як змінився імідж України у світі. Не оминаємо тем нашого дорослішання як нації, а з ним і питань рівності; згадуємо дитинство з виразним прикладом "галицького фемінізму", міркуємо про віднаходження власного голосу і право бути, виглядати, а також вчиняти як тобі самій заманеться. Power to the girls!

"Сміливі завжди мають щастя", стверджував Іван Багряний. Утім, як на мене, йдеться не про щастя у його найтривіальнішому трактуванні - безтурботності, а радше про щастя сповненості, вірності собі і чистої совісті. І героїня нашого крайнього епізоду, режисерка-документалістка Аліса Коваленко якраз є найкращим прикладом сміливої жінки. У горнило війни вона потрапила ще у 2014 році, поїхавши на Донбас прямо з Майдану. Аліса пережила полон та знущання, проте брала камеру і поверталася у гарячі точки, а у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, пішла доброволицею у ЗСУ. За той же час вона зняла три документальних стрічки - "Аліса в країні війни", "Домашні ігри" та "Ми не згаснемо", останню презентували на Берлінале і вона здобула чимало міжнародних нагород. Шлях Аліси Коваленко геть не легкий, часто не радісний, просотаний болем втрат, але спостерігаючи жінку переді мною, я гадаю, що вона радше щаслива. Разом із Алісою говоримо про документальне кіно як спосіб рефлексії, про те, яким є Донбас і про покоління українців, яким не вдалося його змінити, про заціпеніння як спосіб пережити полон, про сексуальне насильство як зброю у війні, про те як пережити травму, про відважність, межу компромісу, визначення партнерства, а також віри, надії і любові. Не найпростіший для прослуховування, однак дуже цінний випуск як один із відбитків нашої реальності.

"Реальність стає все більше схожою на фотографії", - писала відома американська фотографка та мислителька Сьюзен Зонтаґ. Та випадок нашої гості, фотографки Влади Ліберової, мабуть, геть протилежний. Військова документалістика стала її реальністю. Свій шлях у професії разом із чоловіком Костею (а разом вони - фотодует Libkos), Влада розпочинала із романтичного жанру love story. Подружжя активно знімало і навчало фотомистецтву в Україні та навіть сусідніх країнах СНД. Та війна для них стала точною неповернення і тотального переосмислення власної діяльності і самих себе. Корінна одеситка, Влада Ліберова тепер геть по-іншому дивиться і на своє навчання в школі, і на локальну ідентичність Одеси, і на попередній професійний успіх. Сьогодні, документуючи злочини війни і будні військових, Влада як ніколи раніше почуває потребу бути в лоні української культури, мови, життя. У нашій розмові з Владою міркуємо про фотографію як спосіб розповідати історії і засіб тримати увагу громадськості прикутою до України, про етику фотографа на війні, про постійний ризик не як героїзм, а громадянський обовʼязок; про історію як сукупність причинно-наслідкових звʼязків, про відмову від усього російського; про війну, яка не має нічого спільного із романтикою, однак і про те, що любов є беззаперечною цінністю навіть у війні. Епізод, записаний у книгарні "Плекай" спонукає, на прикладі Влади, плекати Україну в собі.

"Слово, чому ти не твердая криця", - риторично питала Леся Українка. Гадаю, якби таке диво сталося і наші слова, молитви, тексти, перетворилися на боєприпаси, ми б отримали значну перевагу у цій війні. Бо наші голоси чутні і чисті, і приємно, що багато із них - жіночі. Один із них - голос Ірини Цілик - режисерки кіно, поетки, авторки прозових творів, Шевченківської лауреатки. Ірина - мультиінструменталістка, якій вдається однаково добре знімати кіно, творити вірші і прозу, і навіть тексти до радіодиктантів (памʼятаєте "Твій дім", що ми писали у листопаді позаторік? Мене досі мурашить від нього). Вона не боїться спроб, але боїться "забронзовіти", тому із запалом неофітки береться пробувати себе у різних жанрах. Та у всьому, за що береться Цілик, як на мене, є одна спільна риса - якась безкінечна емпатія і намагання зрозуміти, відчути. Може, це від того, що цілик - це якраз та частина збройного прицілу, через який ми розглядаємо обʼєкти, але Іра робить це не холоднокровно, а навпаки, із любовʼю. Від того і персонажі у неї виходять багатовимірні і дуже людські, а вірші, тексти, колонки та навіть дописи у фейсбуці такі, що навіть як не бачиш в них себе, то точно співпереживаєш. Записана у облюбуваному нами просторі Сквот 17Б у Києві, ця розмова - довгоочікуване знайомство. Отож, говоримо з Іриною Цілик про усе на світі - перший український Оскар, як знімати фільми, коли все проти тебе, про "вічне студентство" як спосіб зростання; а також як передати художніми засобами те, що говорять за зачиненими дверима, зокрема, як на родини впливає війна, провину немобілізованої, і про ліс ягід та грибів як місце спокою. Спокійного прослуховування і вам!

“Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійсненних бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності" - я невипадково цитую "Доктора Серфікуса" В. Домонтовича, представляючи нову гостю нашого подкасту, адже і сама Богдана Неборак згадує про нього мінімум двічі у цьому епізоді. Дуже може бути, що і її діяльність - журналістки та редакторки сайту The Ukrainians - якраз якнайвдаліше описує саме це речення. Богдана зробила своє найбільше захоплення, літературу, своєю професією. Вона сама завзято читає, розповідає про прочитане, давнє і сучасне, і своїми переказами заохочує до читання інших. Її думки зважені та усвідомлені, її слова точні і послідовні настільки, що складаються у наративи. Слухати Богдану - суцільне задоволення, благо, нам доступне. Сонячного березневого ранку ми зустрілися у книгарні "Плекай" на київському Подолі, аби поговорити про 8 березня і його нові трактування, а, водночас, про те, чи достатньо жінкам прав у сучасній Україні; про критику літературну і суспільну, і її конструктивний вплив; про міста, у яких ми народжуємося і де дорослішаємо, і про цікавість як причину бути разом. Світська бесіда у філігранному виконанні двох львівʼянок у Києві - до вашого прослуховування, та, сподіваюсь, задоволення.

Cause we all live in a material world and I am a material girl, - коли Мадонна заспівала про це десь у 80х, хтось обурився, але пісня стала хітом і для багатьох - ледь не девізом. Утім, заперечувати очевидне, а саме те, що гроші мають значення в нашому житті, як мінімум, безглуздо. Краще як наша героїня Галина Тритяк - знати як дати фінансам лад і жити безбідно та без постійного стресу, що постійно он там десь чогось не вистачає. І на ваше питання "а так можна?" - можна, з упевненстю відповідаємо ми. Так склалося, що про гроші в нашому суспільстві говорити не заведено, бути багатим трохи віктимно, а питати поради часто соромно. Однак з Галиною, яка займається фінансовим консультуванням і веде блог, всі ці складні теми стають простими. Разом ми доходимо до того, що багато працювати не означає багато заробляти, про себе як основну (не)матеріальну цінність та точку опори, чому деякі гроші витрачаються легко, а деякі - із важким серцем і майже на пальцях розбираємо видатки так, щоб знайти серед них місце для донату. Трохи жартома, але більше серйозно міркуємо про те, що меркантильна жінка - це не образа, а нова героїня і навіть запорука економічно процвітаючого, багатого суспільства. Феміністично - фінансовий епізод вже у ваших слухавках.

"Жінкою не народжуються, нею стають" - цю цитату письменниці та філософки Сімони де Бовуар можна трактувати по-різному, однак, стосовно нашої крайньої героїні - вважайте, що буквально. Невгамовна Монро зʼявилася в українському шоу-бізі як піонерка травесті, запальничка із завжди досконалим макіяжем та веселим настроєм. Утім, за яскравою обгорткою діви-феєрверка живе, і, може, не завжди радісно, справжня жінка. Із Монро ми зійшлися ще з порогу, а відтак, у розмові, пліткуємо про шоу-біз і його опортунізм, міркуємо про суспільні норми і базові права людини в Україні, що люди відчувають у стінах військоммату, а також про те, як не перетворитися на жарт, а бути вдячною та відданою собі. Розмова із невгамовною Монро - це концентрат життєствердного дівочого щебетання, розбавлений хіба бульбашками ігристого і ой як потрібен нам у похмурі дні нашого вічного лютого. Слухаймо діву, Монро дурного не порадить!

Коли шоу продовжують на третій сезон - це свідчення або його успішності, або настирливості авторки. Правда ж, як правило, десь посередині. Подкаст "Ночі Дівочі" вже знають та впізнають, але його місійність для мене не вичерпана анінаскілечки. Адже щодня я знайомлюся із жінками, яких через їх діяння, думки, за те, які вони, хочу познайомити і з вами, любе слухацтво. Севгіль Мусаєва - героїня першого епізоду нашого третього сезону - з тих жінок, які вселяють в мене хвилювання (почуєте, як це проявляється у моєму неконтрольованому гигиканні протягом інтервʼю). Моя однолітка, головна редакторка "Української правди" - видання-легенди української журналістики, одна із найвпливовіших людей планети за версією видання Time - перелік досягнень та звань цієї жінки справді вражає. Однак, при всіх своїх регаліях, Севгіль - напрочуд людяна і людська. Такою, як на мене, і видалася наша розмова. Із Севгіллю ми критикуємо владу, міркуємо, куди котиться світ, обгворюємо майже "секс-і-містівське" a woman's right to shoes, тобто, право бути собою і обстоювати власні вибори; за які риси та якості їй у 27 років довірили одне із найзнаковиших українських видань; про риси в чоловіках, які найбільше імпонують, згадуємо дитинтво і мріємо про кримський берег. Епізод заряджений на відкриття: і сезону, і власного потенціалу.